Вісник ЛТЕУ. Юридичні науки

ЗАХИСТ ПРАВ ТА ЗАКОННИХ ІНТЕРЕСІВ ОСІБ З ОБМЕЖЕНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ: ПРОБЛЕМИ ПОБУД ОВИ ІНКЛЮЗИВНОГО СУСПІЛЬСТВА

І. М. Жаровська — 2024-07-05

Стаття присвячена захисту прав та законних інтересів осіб з обмеженими можливостями та проблемам побудови інклюзивного суспільства. В контексті демократичної держави, що базується на принципах справедливості, рівності та гуманності, важливо забезпечити їм повне та недоторканне відчуття захищеності своїх прав. Особи з інвалідністю представляють невід’ємну складову гуманітарного мозаїчного полотна, репрезентуючи унікальність та різноманітність, що збагачує колективну експерієнцію та розширює горизонти нашого розуміння людського існування. Автор констатує, що захист прав осіб з обмеженими можливостями передбачає не лише акт справедливості, а й вираз пошани до людської гідності та індивідуальності кожної особи. Інститут захисту зумовлений не лише юридичними та моральними зобов’язаннями, але й філософськими принципами, що ґрунтуються на переконанні у важливості кожної людської істоти та її права на повну самореалізацію в суспільстві. У статті розглядаються ключові виклики, що стоять перед суспільством у забезпеченні повного, рівного та ефективного захисту прав цієї категорії людей. Соціальні стереотипи та дискримінація можуть перешкоджати їхньому повноцінному участі у суспільному житті, створюючи бар’єри перед реалізацією їхнього потенціалу та досягненням цілей. Важливою складовою боротьби з цими проблемами є переосмислення та просування ставлення до людей з обмеженими можливостями з метою побудови більш інклюзивного суспільства. Загальносуспільна підтримка та реалізація заходів, спрямованих на захист та підтримку прав осіб з інвалідністю, є важливим кроком у будівництві інклюзивного та справедливого суспільства. Інклюзивне суспільство відображає ідеал гармонії та взаєморозуміння, де кожна особа має можливість реалізувати свій потенціал та брати активну участь у всіх аспектах суспільного життя.

ПІДХОДИ ЩОДО РОЗУМІННЯ СУТНОСТІ ТА РОЛІ ПРАВОВИХ ОБМЕЖЕНЬ

М. С. Кельман — 2024-07-05

Аналіз наукових джерел дає підстави стверджувати, що правове регулювання це регулювання суспільних відносин, що здійснюється за допомогою права та всієї сукупності правових засобів. Поняття «регулювання» (від лат. regulo – правило) означає упорядкування, налагодження, приведення чогось у відповідність з чимось. На нашу думку, регулювати – це визначати поведінку людей та їх колективів, спрямовувати його функціонування та розвиток, надавати йому певних меж, цілеспрямовано його впорядковувати. Поряд із цим ряд науковців термін «регулювання» відносять лише до права як системи норм та деяких інших специфічних правових явищ (правовідносин, актів реалізації норм права). Вони не погоджуються з існуючим розумінням регулювання суспільних відносин як жорсткого і владного їх нормування державою, законом, оскільки, на їх думку, категорія «регулювання» не є тотожною примусу, жорсткому і владному припису. Норма права встановлює лише модель відносин, у якій суспільні інтереси повинні співвідноситись з інтересами членів суспільства, поряд з цим право широко використовує такі засоби впливу на поведінку людей, як стимулювання, заохочення, надання прав тощо. Обгрунтовано, що для переходу до визначення правового регулювання необхідно зробити відповідні посилання на теорію права, яка надає роз’яснення поняттям «правового впливу» і «правового регулювання». Правовий вплив вважається більш широким поняттям, оскільки включає нормативно – організаційний вплив на суспільні відносини не тільки системи спеціальних юридичних засобів (тих, що безпосередньо регулюють ці відносини – норм права, правовідносин, актів реалізації і застосування права), а також і інших правових явищ – правосвідомості, правової культури, правових принципів, правотворчого процесу тощо. Запропоновано визначення правове регулювання — це здійснюваний державою за допомогою всіх юридичних засобів владний вплив на суспільні відносини з метою їх упорядкування, закріплення, охорони і розвитку», крім такого (власне регулятивного) впливу, право чинить також духовно-ідеологічний вплив на індивідуальну і суспільну свідомість (як у процесі правового регулювання, так і поза ним). Проаналізовано «обмеження» і «заборони» саме як правові категорії. Досліджено етимологію слів «обмеження» і «заборона», їх співвідношення між собою та із суміжними і синонімічними поняттями, і запропоновано авторський варіант розуміння змісту і сутності вказаних понять. Виокремлено низку особливостей, які характеризують обмеження і заборони як правові категорії (визначаються у нормативно-правових актах; встановлюються задля запобігання можливим проявам зловживання правом; пов’язані зі «звуженням» правового статусу особи; передбачають специфічну модель поведінки, зокрема обмеження – активну, тобто вчиняти лише те, що визначено межами; заборони – пасивну, тобто утримуватись від вчинення заборонених дій; виконують охоронну і захисну функцію суспільних відносин; їх недотримання супроводжується негативною реакцією держави. Визначено поняття, ознаки, класифікацію та проведено системний аналіз обмежень і заборон як засобів правового регулювання. З огляду на аналіз словникової, довідникової, енциклопедичної літератури, а також фахових правових джерел, у статті сформульовано авторські дефініції «обмеження». Специфіка саме цих обмежень і заборон полягає в особливій сфері застосування (вони поширюються на фізичних осіб під час реалізації ними повноважень в межах державної служби); вони поширюються на спеціальних суб’єктів (безпосередньо на осіб, що мають правовий статус державних службовців); їх застосування обумовлено спеціальною метою; їм притаманне специфічне, комплексне нормативно-правове регулювання; їх застосування забезпечене державним примусом. Виявлені характерні ознаки, які притаманні обмеженням і заборонам у сфері правового регулювання: індивідуальний характер; превентивний характер; лімітуючий характер; примусовий характер; наявність спеціального суб’єкта; зв’язок з професійною діяльністю; зв’язок з деліктними нормами) та пояснено їх сутність. Охарактеризовано нормативну основу визначення і застосування обмежень і заборон як засобів провового регулювання (матеріальне законодавство, процесуальне законодавство, підзаконні нормативно-правові акти. Проведено класифікацію обмежень і заборон і запропоновано їх умовно поділяти на три групи (особисті, майнові та змішані).

ШТУЧНИЙ ІНТЕЛЕКТ ТА ПРАВА ЛЮДИНИ: ПРОБЛЕМИ ЦИФРОВІЗАЦ ІЇ ПРАВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ РОЗВИТКУ ЕЛЕКТРОННОЇ ДЕРЖА ВИ

О. С. Котуха — 2024-07-05

У статті досліджено проблеми цифровізації права на сучасному етапі розвитку електронної держави крізь призму взаємовідносин штучного інтелекту з правами людини. Зазначено, що сучасне українське суспільство є інформаційним, оскільки кількість, якість та ступінь використання інформації стають чинниками, що визначають рівень розвитку держави й суттєво впливають на її статус у світовому співтоваристві. Наголошено, що цифрові технології активно впроваджуються в усі галузі вітчизняного права. Центральне місце в системі цифрових технологій посідає система ШІ. Штучний інтелект став фокусом колективної свідомості людства у 2023 році, на що вказують найрізноманітніші індикатори. Активний розвиток цієї системи є одним з основних завдань сучасної Української держави. Відповідно до положень нової стратегії електронної держави в економічну, господарську та соціальну сфери мають бути впроваджені IT-технології, що дають змогу автоматизувати найпростіші й повторювані операції. Сказане свідчить про те, що розвиток і впровадження систем ШІ на державному рівні визнається завданням стратегічного характеру. Однією з основних сфер правового регулювання є саме цивільне право. На сьогодні вже законодавчо врегульовано інститут цифрових прав і цифрових об’єктів. Так, 2 березня 2024 року набув чинності Закон України «Про цифровий контент та цифрові послуги», яким врегульовано відносини між виконавцем та споживачем щодо надання цифрового контенту та/або цифрової послуги. Цифрові технології пронизують й галузь трудового права, насамперед що стосується регулювання дистанційного формату роботи. На сучасному етапі розвитку електронної держави багато роботодавців побачили вразливість людського чинника у трудових відносинах, що неминуче позначилося на продуктивності праці, вирішивши мінімізувати в такий спосіб ризики виробництва, пов’язані з людським чинником. Системи штучного інтелекту на сьогодні також активно застосовуються в споживчій, фінансовій та інших сферах. Системи ШІ можуть повідомляти громадянам різноманітну інформацію, можуть проводити найпростіші операції у фінансовій сфері, підтримувати з громадянами діалог тощо. У медичній галузі також застосовують систему ШІ. Так, передбачено вжиття заходів, спрямованих на підвищення якості і тривалості життя громадян України, зокрема: створення за допомогою ШІ національної системи консультування жителів України за адресою проживання, що основане на аналізі штучним інтелектом клінічних, генних і поведінкових даних; упровадження технологій ШІ при створенні прогресивних систем своєчасної цілодобової медичної діагностики тощо. Зроблено висновок, що технології штучного інтелекту можуть призвести до різних видів шкоди, таких як збої в програмному забезпеченні, порушення безпеки, зловживання в роботі з даними та упередженість алгоритмів. Це може мати серйозні наслідки для окремих осіб та суспільства, оскільки вони можуть призвести до фізичних пошкоджень людям, тваринам або майну, неправильної діагностики та лікування у медицині, аварій на транспорті, фінансових збитків, тощо. Встановлення відповідальності за подібні збитки може стати викликом через складність встановлення суб’єкта відповідальності і часто непрозорість систем штучного інтелекту. Таке активне впровадження системи ШІ зумовлює необхідність його детальної нормативно-правової регламентації, зокрема у сфері притягнення ШІ до юридичної відповідальності. І передусім потрібно визначити чіткі принципи відповідальності та відшкодування шкоди, спричиненої ШІ, зокрема розмежуванням відповідальності між розробниками, власниками, користувачами та іншими сторонами, причетними до впровадження й експлуатації технологій ШІ.

НОВА ПАРАД ИГМА СУД ОВОЇ СИСТЕМИ ПІД ВИКЛИКАМИ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ

О. П. Шимін — 2024-07-05

Стаття досліджує вплив впровадження інформаційно-комунікативних технологій (ІКТ), зокрема штучного інтелекту, на сучасну судову систему та юридичну практику. Вона враховує як потенційні переваги, так і можливі ризики такого застосування. Судова система як і будь-яке інше правове явище трансформується та оновлюється під впливом зовнішніх чинників. Віртуальне середовище, розвиток науково-технічного прогресу впливає на всі соціально-правові сфери, не став винятком й судовий процес. Автор розглядає аргументи прибічників та критиків використання ІКТ в правосудді, включаючи питання доступності, дискримінації та технічних обмежень. Крім того, стаття аналізує глибинні філософсько-правові проблеми, пов'язані з використанням штучного інтелекту в судовій системі, такі як роль людини-судді та можливість заміщення її алгоритмами. На основі різних точок зору науковців та практиків у сфері права робиться висновок про те, що важливо забезпечити баланс між технологічними інноваціями та людським фактором у судовій системі. Ретельне врахування цього балансу дозволить розвивати правосуддя на основі сучасних технологій, забезпечуючи справедливість, гуманізм та захист прав людини. Також досліджено роль електронного правосуддя в підвищенні ефективності судової системи та доступності правосуддя для громадян і підприємств. Обговорено переваги використання інформаційно-комунікативних технологій у судочинстві, таких як електронна подача документів та електронне планування судових засідань. Зроблено висновок про потенційну здатність електронного правосуддя підвищити ефективність та прозорість судової системи в Україні. Вказується, що ще однією вагомою перевагою електронного правосуддя є зменшення бюрократичних перешкод та покращення адміністративних процесів у судовій системі, упровадження цифрових інструментів дозволяє автоматизувати багато рутинних завдань, таких як ведення обліку справ, призначення засідань і обробка документації. Вказане сприяє збільшенню продуктивності судових працівників та зменшенню часу, потрібного для вирішення справ, що в свою чергу покращує якість та швидкість надання судових послуг для громадян і підприємств.

ЗАСТОСУВАННЯ ПОКАРАННЯ ЗА КРИМІНАЛЬНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ, ВЧИНЕНІ ЕКСПЕРТАМИ

Л. І. Скрекля — 2024-07-05

У статті розглядаються питання застосування покарання за кримінальні правопорушення, вчинені експертами. Констатовано, що випадки притягнення до кримінальної відповідальності за порушення, допущені в ході експертної діяльності, зустрічаються рідко. Такий стан речей може свідчити про наступне: 1) відсутність порушень під час здійснення експертної діяльності; 2) до статистичної звітності потрапляють не всі кримінальні правопорушення вчинені експертами, а тільки частина з них, решта незареєстрована й становить, таким чином, латентну злочинність. Відносно невелику кількість вироків у справах про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 384 КК України можна пояснити також тим, що поза увагою правоохоронних органів залишаються факти надання експертами двох різних висновків, які суперечать один одному. В даному випадку не вживаються заходи для з’ясування обставин надання двох різних висновків та за наявності підстав, притягнення експерта до кримінальної відповідальності. Оцінюючи особу винного суди вказують на вельми широкий спектр даних, які її характеризують. Серед обставин, які пом’якшують покарання суд зазвичай враховує такі: щире каяття та активне сприяння розкриттю кримінального правопорушення. Що ж до обставин, які обтяжують покарання, то у вироках судів про вчинення кримінального правопорушення, передбаченого ст. 384 КК України їх не передбачено. Кримінально-правові норми, які регламентують відповідальність за порушення, допущені в ході експертної діяльності, застосовуються вкрай рідко і не дозволяють забезпечити ефективну охорону відносин, які охороняють інтереси правосуддя, у частині забезпечення процесуального порядку отримання доказів у кримінальному провадженні. Такий стан речей може свідчити про те, що до статистичної звітності потрапляють не всі кримінальні правопорушення вчинені експертами, а тільки частина з них, решта незареєстрована й становить, таким чином, латентну злочинність.

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ КОНФІДЕНЦІЙНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА ЯК ЗАСОБУ ПРОТИДІЇ НЕЗАКОННОМУ ПЕРЕПРАВЛЕННЮ ОСІБ ЧЕРЕЗ ДЕРЖА ВНИЙ КОРДОН УКРАЇНИ

В. С. Бондар — 2024-07-05

Авторами статті виокремлені та висвітлені особливості використання конфіденційного співробітництва як засобу протидії незаконному переправленню осіб через державний кордон України. Обґрунтовано, що основою формою негласного отримання інформації, проведення оперативно-розшукової діяльності щодо протидії кримінальним правопорушенням, передбаченим ст.ст. 331, 332 КК України є одержання агентурної (конфіденційної) інформації від особи, яка добровільно надала згоду на засадах конфіденційного співробітництва брати участь у проведенні негласних слідчих (розшукових) дій та надавати інформацію слідчому (детективу), отриману ним під час їх проведення. Вказується, що одним із реальних шляхів залучення негласних працівників є встановлення оперативними співробітниками короткочасних оперативних контактів із особами, які мають оперативно значущу інформацію. Такий контакт будується на особистісних довірчих стосунках оперативного співробітника. Виокремлені найбільш ймовірні категорії таких осіб, які: а) мають або мали відношення до учинення правопорушень пов’язаних з державним кордоном (у тому числі з контрабандою); б) є раніше судимими та мешкають в контрольованих прикордонних районах; в) мешкають в прикордонних районах інших держав, що мають спільний кордон з Україною; г) раніше були залучені до конфіденційного співробітництва; ґ) є держслужбовцями, функціональні обов’язки яких пов’язані з різними аспектами охорони державного кордону та митних інтересів держави; д) є підприємцями, економічна діяльність яких пов’язана з трудовою міграцією; е) постраждали від торгівлі людьми; є) раніше використовували послуги осіб, незаконна діяльність яких пов’язана з незаконним перетином державного кордону. Систематизовані принципи використання конференційного співробітництва щодо протидії організації незаконному переправленню осіб через державний кордон України.