Вісник ЛТЕУ. Юридичні науки

ДОБРОЧЕСНІСТЬ ВИКОРИСТАННЯ СУДДЯМИ СОЦІАЛЬНИХ МЕДІА: ПРОБЛЕМИ АДАПТАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА ДО ВИМОГ ЦИФРОВОГО СУСПІЛЬСТВА

Ю. М. Колтун — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті проведено комплексного аналізу правової невизначеності національного законодавства у світлі використання суддями соціальних медіа як вимога їх доброчесної поведінки в епоху цифровізації суспільного життя. Для судової системи виклики нового глобалізованого суспільства породжують невизначеність та мають синергетичний характер. В межах вказаної проблематики питання правового регулювання є достатньо розмитим, оскільки на законодавчому рівні не існує понятійно-категоріального апарату, що б детермінувало аспекти соціальних медіа та доброчесності судової влади. Визначено, що судді виступають не тільки громадянами держави, але й її представниками, тому питання доброчесності інформації та поведінки в соціальних медіа, що пов’язано зі суддями має вагоме значення для розвитку сучасної юриспруденції відповідно до європейських стандартів. Вказано, що на міжнародному рівні в межах досліджуваної проблематики існує дві групи норм, які унормовують питання використання соціальних медіа. До першої групи віднесено законодавство, що регулює право на свободу слова судді, як будь-якої особи, що проживає в сучасному суспільстві відповідно до загальновизнаних принципів рівності, справедливості та гуманізму (Загальна декларації прав людини, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод). До другої групи норм віднесено норми, які стосуються предметно використання соціальних мереж суддями, як представниками судової влади (Висновок КРЄС № 25 (2022) щодо свободи вираження суддів, Кодекси суддівської етики). Автором умотивовано потребу оновлення чинного законодавства щодо доброчесності поведінки судді в таких аспектах: додаткова вказівка у Кодексі суддівської етики про те, що судді повинні бути обережними щодо використання соціальними медіа як авторського рівня так і членів своєї родини, оскільки вказане також може бути розцінене як прояв недоброчесності судді, його упередженості чи тиску на нього; створення та впровадження до використання Рекомендацій щодо етичного використання суддями соціальних медіа та Інструкції з інформатизації та безпеки для судової влади.

ОКРЕМІ АСПЕКТИ МОБІЛІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ З ПОЗИЦІЇ АДВОКАТА

С. В. Лаба — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті розглядаються питання щодо вдосконалення мобілізаційної системи в Україні. Після вторгнення Російської Федерації на територію України громадяни нашої держави зіштовхнулися з немислимими потрясіннями, оскільки кожній людині відомо про кримінальне протиправне свавілля, яке вчиняється військовими РФ. Перед нашою державою постало чимало нових викликів у сфері оборони, зумовлених збройною агресією РФ проти України. Констатовано, що військовослужбовці територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, відповідно до мобілізаційного плану та завдань, на власний розсуд вирішують, де і яким чином слід мобілізувати необхідну кількість людей, оскільки у добровільному порядку до військкоматів з’являється їх невеликий відсоток. Слідом, такі особи, маючи повноваження на вчинення мобілізаційних заходів, вдаються до різного роду зловживань. А тому доведено, що дієвим заходом частині забезпечення механізму послідовної та справедливої мобілізації є запровадження автоматизованого механізму визначення осіб, щодо яких необхідно вчинити дії на їх мобілізацію, що забезпечить її прозорість і не залежатиме від суб’єктивних чинників окремих посадових осіб. Звернено увагу на довготривалий термін розгляду судами клопотань про звільнення військовослужбовців від кримінальної відповідальності за фактами самовільного залишення військової частини, що унеможливлює зарахування військовослужбовців у список військових частин. Запропонована доцільність розробити чіткий механізм дій, спрямований на те, щоб у продовж 1-2 днів, після отримання згоди військовослужбовця на продовження військової служби, судом було ухвалено рішення про звільнення від кримінальної відповідальності, що, у свою чергу, надасть можливість зарахувати особу у списки військової частини та залучити до оборони держави. Розглянуто питання щодо довготривалого проходження військово-лікарської комісії. З метою усунення таких випадків обґрунтована необхідність розробити чіткий механізм щодо позачергового проходження військово-лікарської комісії за направленнями органу досудового розслідування, в тому числі за необхідності, в умовах стаціонару.

ТРАНСФОРМАЦІЯ ФІНАНСОВОГО ПРАВА УКРАЇНИ В УМОВАХ ЦИФРОВІЗАЦІЇ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Д. І. Попов, О. С. Котуха — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджено проблеми трансформації фінансового права України під впливом цифрових технологій, окреслено перспективи правового регулювання у цій сфері. Зазначено, що цифровізація торкнулася всіх без винятку інститутів фінансового права, зумовивши потребу в науковому дослідженні й оцінці процесів, що відбуваються у цій сфері. Сучасна фінансово-правова дійсність збагатилася такими категоріями, як «цифрова валюта», «цифрові фінансові активи», «цифровий бюджет», «оператори інформаційних систем» тощо. Відповідно, в умовах цифровізації й розширення фінансового ринку, виходу його з реального світу у віртуальний виникають такі нові напрями, як «фінансові технології» (своєрідне поєднання фінансів і нових інформаційних технологій), «крауд-фінанси», «цифрові фінанси» тощо. Наголошено, що цифрове середовище призводить до появи нових форм економічного розвитку, що не охоплюються інструментами управління держави. Зокрема, аналіз економічної діяльності цифрових компаній дозволяє виокремити низку особливостей їх функціонування, які не вкладаються в традиційні параметри фінансового механізму. По-перше, цифровізація стирає державні кордони, тож підприємства можуть активно здійснювати економічну діяльність без будь-якої фізичної присутності. По-друге, економічна діяльність цифрових компаній характеризується зростанням інвестицій у нематеріальні активи, зокрема в інтелектуальну власність. По-третє, функціонування цифрових бізнес-моделей ґрунтується на зборі через цифрову платформу даних від користувачів та їх використанні як внеску в нематеріальні активи підприємств. Підкреслено, що цифровізація фінансового права – це певний процес упровадження в діяльність суб’єктів фінансових правовідносин різних цифрових технологій, що дають змогу здійснити якісні перетворення в реалізації контрольно-наглядових функцій і забезпечити ефективну взаємодію між суб’єктами фінансового ринку. Результатом цифровізації є цифрова трансформація, яка полягає в настанні конкретних соціально значущих результатів від застосування цифрових технологій у фінансовій сфері. При цьому дихотомією цифровізації є поява нових технологій, що забезпечують прозорість здійснюваних учасниками цивільного обороту фінансових операцій, а ті своєю чергою ефективність державного управління. Зроблено висновок, що впровадження цифрових технологій змінює внутрішній зміст процесів впливу на суспільні відносини, розширюючи і трансформуючи способи впливу на поведінку учасників фінансових відносин. Доповнюючи традиційні способи правового регулювання технічними засобами забезпечення їх реалізації, держава підвищує ефективність механізму правового регулювання. Цифрові технології надають праву можливість регулювання суспільних відносин принципово новими способами, розширюючи варіативність інструментарію фінансового права. З огляду на це показано, що саме під впливом цифровізації у структурі фінансово-контрольних (податкових, бюджетних, банківських тощо) правовідносин з’являються нові елементи, виникає потреба вироблення адекватних механізмів правового регулювання, що зумовлює актуальність дослідження цифрових технологій та інструментів цифровізації в галузі фінансового права України.

ЗАТРИМАННЯ УПОВНОВАЖЕНОЮ СЛУЖБОВОЮ ОСОБОЮ (СТАТТЯ 208 КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ): ПРОБЛЕМИ ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ

Л. І. Скрекля, Г. І. Богонюк, О. В. Сосніна — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті аналізуються особливості затримання уповноваженою службовою особою, яке полягає в обмеженні права на свободу та особисту недоторканність, здійснюється у чітко визначених кримінальним процесуальним законодавством України випадках та розглядається як тимчасовий запобіжний захід. Констатовано, що затримання уповноваженою службовою особою можливе як на підставі ухвали слідчого судді, суду, так і без такої. Обґрунтовано, що поняття «щойно» має охоплювати такий проміжок часу протягом якого можна було б в межах КПК України вчинити дії для отримання ухвали суду на затримання особи (повідомити особі про підозру; вручити повістку про явку до органу досудового розслідування; у разі такої неявки оголосити в розшук підозрюваного; звернутися з клопотанням до слідчого судді про обрання запобіжного заходу у виді тримання під вартою; клопотання про затримання і доставку у суд). Доведена необхідність об’єднати наявні бази в правоохоронних органах, органах державної влади, центрах надання адміністративних послуг, підрозділів сервісних центрів Міністерства внутрішніх справ України, органах реєстрації актів цивільного стану, виконавчої служби, органів пробації, медичних та навчальних закладів, нотаріусів, міграційної служби, пожежної служби тощо із Єдиним реєстром судових рішень, в частині наявності та спрацюванню ризиків щодо особи, якій надаються відповідні послуги, або проводиться перевірка. Слідом, запропоновано розробити та затвердити у встановленому законом порядку «Єдиний автоматизований реєстр забезпечення правосуддя» та зобов’язати слідчих суддів та суддів під час винесення ухвал про застосування заходів забезпечення кримінального провадження, в тому числі і затримання, невідкладно вносити відповідні відомості до такого реєстру. Запровадження «Єдиного автоматизованого реєстру забезпечення правосуддя» створить додаткові можливості щодо оперативного реагування на відповідні рішення слідчого судді (суду), слідчого та прокурора, а також автоматичного інформування системою про факт затримання (вчинення інших процесуальних дій), передбачених законом установ та їх посадових осіб.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДОКАЗІВ У ЦИВІЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ: НОРМАТИВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ТА ДОКТРИНАЛЬНІ АСПЕКТИ

І. В. Пасайлюк — Mon, 30 Dec 2024 00:00:00 +0200

У статті досліджено поняття забезпечення доказів в цивільному процесі України, окреслено основні доктринальні проблеми та перспективи доказування у цій сфері правових відносин. Зазначено, що завдання цивільного судочинства безпосередньо залежить від можливості надати суду необхідні докази, що є метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Інститут забезпечення доказів – це сукупність правових норм, що регулюють правовідносини між уповноваженим органом, заявником і зацікавленими особами щодо забезпечення доказів, які, ймовірно, буде подано до суду (або, у разі нотаріального забезпечення, також до адміністративного органу) в майбутньому. Забезпечення доказів – це негайне сприйняття їх судом, поза вказаними законом умовами допустимості. Суд не має права відмовити в забезпеченні свідчень, навіть якщо для доведення фактів відповідно до закону потрібен письмовий доказ. Отже, якщо ґрунтуватися на уявленнях про докази дослідників, можна припустити, що забезпечення доказів – це насамперед забезпечення збереження їхнього змісту. Наголошено, що як судові докази можна визначити лише ті з них, які отримали остаточну оцінку суду і були покладені в основу судового рішення. Тобто наявність зв’язку між відомостями про факти, що містяться в певному доказі, та фактом встановлюється судом лише після остаточної оцінки доказів. Саме тому, говорячи про забезпечення доказів, потрібно вести мову про забезпечення доказів не судових, а які лише ймовірно мають характеристики судових (належна процесуальна форма, отримання й дослідження в передбаченому законом порядку). Зроблено висновок, що необхідність доведення певних обставин у процесі розгляду і вирішення цивільних справ безпосередньо пов’язана з можливістю подати суду ті чи інші докази. Забезпечення судових доказів неможливо в принципі через такі положення: 1) доказ завжди забезпечується до розгляду справи по суті та винесення судового рішення; 2) остаточну оцінку доказів щодо їхньої відносності, допустимості, достатності, достовірності тощо здійснює суд, який розглядає справу і виносять судове рішення.