ВІДМОВА ВІД НЕСЕННЯ ОБОВ’ЯЗКІВ ВІЙСЬКОВОЇ СЛУЖБИ (СТАТТЯ 409 КРИМІНАЛЬНОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ): ОКРЕМІ ПРОБЛЕМИ ЗАСТОСУВАННЯ

Анотація

Метою даної статті є характеристика окремих проблем застосування у судовій практиці частин 2 та 3 ст. 409 КК України, для досягнення якої було поставлено ряд завдань. На їх виконання зроблено наступні основні висновки. Істотними ознаками відмови від виконання правового обов’язку як суспільно небезпечного діяння є наступні: відмова — це активна поведінка суб’єкта (дія), що є усвідомленою та вольовою; відкритий. категоричний і демонстративний характер відмови; одномоментність відмови. Здійснено розмежування відмови від ухилення та невиконання правового обов’язку. Зокрема, ухиляючись від виконання покладених на особу правових обов’язків, вона ніби діє неявно, прямо не заявляючи про небажання щось виконувати; ухилення як суспільно небезпечне діяння може бути вчинено лише у формі бездіяльності («чистої» чи «змішаної»), тоді як відмова — це завжди активна поведінка суб’єкта; демонстративний характер відмови, що не характерно для ухилення та невиконання правового обов’язку; ухилення від виконання правового обов’язку завжди «розтягнуто» у часі, тоді як відмова — це одномоментна дія. Відмова від несення обов’язків військової служби є самостійним складом злочину, відмінним від інших форм ухилення від виконання військового обов’язку, відповідальність за які передбачена у статтях 407, 408, ч. 1 ст. 409 КК України. Типовими випадками відмови від несення обов’язків військової служби у вивчених вироках є наступні діяння військовослужбовців: власноручне складання рапорту про відмову проходити військову службу та виконувати військові обов’язки; відмова відбути разом з особовим складом військової частини до зони проведення антитерористичної операції (операції об’єднаних сил); відмова від несення обов’язків військової служби, що виразилася у здачі виданих у користування зброї і боєприпасів та переодягнення у цивільну форму одягу; відмова виконувати військові обов’язки, у присутності особового складу військової частини. У випадку, коли особа не має наміру проходити військову службу та залишає межі військової частини на певний час, її дії потребують кваліфікації за статтями 407 чи 408 КК України залежно від мети, яку переслідує винуватий. Однак якщо, як у вказаному випадку особа не має наміру переховуватися, а робить заяву (усну чи письмову) про небажання проходити військову службу, її дії слід кваліфікувати за частинами 2 або 3 ст. 409 КК України.