П’ЯТИЙ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКИЙ ВСЕЛЕНСЬКИЙ ЦЕРКОВНИЙ СОБОР (553 РІК): ІСТОРИКО-ПРАВОВИЙ ПОГЛЯД НА ІНСТИТУЦІОНАЛІЗАЦІЮ СУБ’ЄКТНОСТІ ПАТРІАРХАТІВ СХІДНОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ
Анотація
У статті розглядається історико-правовий аспект проведення П’ятого Вселен- ського Церковного Собору в Константинополі (553 р.). Звертається увага на культурні та полі- тико-правові умови проведення цього заходу. Підкреслюється, що Анафеми та Рішення Собору слід вважати юридичними першоджерелами, розуміння сутності яких украй важливе для осмислення візантійської системи церковного та канонічного права. Крім того, важливим міжнародно-право- вим наслідком Константинопольського Собору стало практичне закріплення теоретичної системи пентархії, вперше легалізованої на рівні цілого Християнського Світу спеціальною новелою імпера- тора Юстиніана від 531 року. У рамках П’ятого Вселенського Собору окремі патріархати змогли провести взаємні переговори як із рівні одне перед одним та перед імператором політико-правові інституції. Таким чином, теорія пентархії як система розподілу територіальної юрисдикції все- редині Християнської Церкви між п’ятьма патріархатами призвела до інституціоналізації Рим- ського, Константинопольського, Александрійського, Антіохійського, Єрусалимського патріархатів. Усі вони керувались канонами Четвертого Вселенського Церковного Собору в Халкедоні (451 рік) та базувались на засадах тринітаризму. Де-юре, Юстиніан Великий перетворив «канонічні» патріар- хати у гвинтики бюрократичної системи Східної Римської імперії. Знаково, що проведення П’ятого Вселенського Церковного Собору в Константинополі припало саме на 553 рік, коли східноримські (візантійські) війська взяли під контроль Італію й частину Іспанії. У той момент юридична теорія пентархії сполучилась із політичною доктриною реконкісти, відповідно до якої Східна Римська імпе- рія прагнула відновити територіальні межі часів першого християнського імператора Констан- тина. Західна Європа стала об’єктом особливої ідеологічної уваги Константинополя. Зрештою, встановити ефективний політичний нагляд над внутрішнім життям колишніх західних римських провінцій було би зовсім неможливо без прямої підтримки Папства. Анафема сирійському несторі- анству та єгипетському монофізитству покликана була продемонструвати папству тотальну без- компромісність імператорського врядування в насадженні єдиного ортодоксального християнства. Правовим фундаментом для цієї дипломатичної гри Юстиніана Великого виступили: новела 531 р., Едикт 536 р., Послання про форму 553 р., Соборні Рішення 553 р. Всі означені документи вступали в дію після особистого підпису східноримського (візантійського) імператора.
Посилання
2. Джероза Ліберо. Церковне право. Львів : Свічадо, 2001. 336 с.
3. Ерде Петер. Церковне конституційне право. Львів : Свічадо, 1998. 156 с.
4. Курбатов Г.Л. Ранневизантийские портреты: К истории общественно-политической мысли. Ленинград : Издательство Ленинградского университета, 1991. 272 с.
5. Грацианский М.В. Император Юстиниан Великий и наследие Халкидонского Собора. Москва : Издательство Московского университета, 2016. 392 с.
6. Акимов В.В. Вселенские соборы. Минск : Институт теологии имени святых Мефодия и Кирилла, 2010. 156 с.
7. Мельник В.М. Смена эпох: очерк формирования римско-византийской доктрины международного права (III-VI века). Аннали юридичної історії. 2018. Том 2. № 1–2. С. 63–108.
8. Заболотный Е.А. Церковь Востока и религиозная политика императора Юстиниана. Византийский временник. 2015. Т. 74. С. 47–60.
9. Menze V.-L. Justinian and the making of the Syrian Orthodox Church. Oxford : Oxford University Press, 2008. 316 p.
10. Болотов В.В. История Церкви в период Вселенских Соборов. Москва : Поколение, 2007. 720 с.
11. Карташёв А.В. Вселенские соборы. Клин : Фонд «Христианская жизнь», 2004. 686 с.
12. Бахрушин С.В., Косминский Е.А. Варварские государства и Византия. История дипломатии / под редакцией В.П. Потемкина. Москва : ОГИЗ, 1941. Т. 1. С. 93–116.
13. Удальцова З.В. Византийская культура. Москва : Наука, 1988. 288 с.
14. Кулаковский Ю.А. История Византии. Санкт-Петербург : Алетейя, 1996. Т. II: 518–602 гг. 400 c.
15. Зайцева Е.С. Борьба за urbs: Юстиниан и сенаторская аристократия Рима. Вестник Пермского университета. История. 2020. № 2 (49). С. 5–16.
16. Удальцова З.В. Италия и Византия в VI веке. Москва : Издательство АН СССР, 1959. 548 с.
17. Сергеев В.С. Дипломатия Древнего Рима. История дипломатии / под редакцией В.П. Потемкина. Москва : ОГИЗ, 1941. Т. 1. С. 58–88.
18. Дворкин А.Л. Очерки по истории Вселенской Православной Церкви. Курс лекций. Нижний Новгород : Христианская библиотека, 2016. 1024 с.
19. Деяния Вселенских Соборовъ, изданныя въ русскомъ переводе при Императорской Казанской Духовной Академии. Томъ пятый. Казань : Центральная типография, 1913. 324 с.
20. Лебедев А.П. Собрание церковно-исторических сочинений профессора Алексея Лебедева. Москва : Печатня А. И.Снегиревой, 1897. Том IV: История Вселенских соборов. Часть II: Вселенские соборы VI и VII и VIII веков. 332 с.
21. Грацианский М.В. Св. император Юстиниан и спор о Трёх Главах (540–553). Вестник Православного Свято-Тихоновского гуманитарного университета. Серия 1: Богословие. Философия. 2007. № 1 (17). С. 7–26.
22. Мельник В.М. Церковно-политический сепаратизм в пределах юго-восточной Византии: публично-правовой контекст (553-564 годы). Актуальні проблеми держави і права. 2020. Випуск 87. С. 113–119.
23. Pavouris R. The condemnation of the Christology of the three chapters in its historical and doctrinal context: the assessment and judgement of Emperor Justinian and the Fifth Ecumenical Council (553). PhD thesis. University of Glasgow, 2001. 276 p.
24. Бирюков Д.С. Универсалии и индивидуация в раннехристианской и византийской мысли. Логика и онтология в византийской догматической полемике: очерки. Санкт-Петербург : «Центр содействия образованию», 2020. С. 15–98.
25. Бычков В.В. Образ как категория византийской эстетики. Византийский временник. 1973. Том 34. С. 151–168.
26. Лурье В.М. Трансформации аристотелевской «онтологии» в византийских богословских дискуссиях VI-VII веков : автореф. дисс. … на соискание ученой степени доктора философских наук : 09.00.03 «История философии». Санкт-Петербург : СПбГУ, 2008. 38 с.
27. Сидоров А.И. Некоторые проблемы ранневизантийской философии. Древнейшие государства на территории СССР: Материалы и исследования за 1985 г. Москва : Наука, 1986. С. 206–219.
28. Зайцева И.В. Осуждение оригеновского учения о предсуществовании и переселении душ в IV–VI вв. Via in tempore. История. Политология. 2020. Т. 47. № 2. С. 259–268.
29. Ковыляев Т.Л. Осуждение Оригена на V Вселенском Соборе. Пивоваровские чтения. Синтетическая парадигма: наука, философия, религиоведение (Екатеринбург, 01-03 ноября 2018 года). Екатеринбург: «Деловая книга», 2019. С. 224–225.
30. Стржалковская А.Д. Осуждение ереси Оригена на V Вселенском соборе. Классическая и византийская традиция :сб. материалов ХI науч. конф. Белгород : НИУ БелГУ, 2017. С. 328–332.
31. Храпов А.В. Первый эдикт императора Юстиниана о «трех главах»: богословский и историографический аспекты. Диалог культур и цивилизаций : материалы Международной научно-практической конференции / под общ. ред. Ч.Б. Далецкого, А.Ю. Платко. Москва : Московский государственный лингвистический университет, 2019. С. 628–633.
32. Płużański Tadeusz. Filozoficzna myśl zachodniego oświecenia: od starożytności do okresu oświecenia. Warszawa : Wydawnictwo Szkolne i Pedagogiczne, 1989. 244 s.
33. Риер Я.Г. История средневековых цивилизаций в 5 частях. Могилев : МГУ им. А.А. Кулешова,2002. Часть 4: История средневековой культуры Западной, Центральной и Южной Европы. 240 с.
34. Мельник В.М. К вопросу о культурно-юридическом взаимодействии Сасанидского Ирана и Восточной Римской империи. Этническая культура. 2020. № 4 (5). С. 33–38.
